Солонянський район. Ч. 1. Від початків до кінця XVIII століття

На правому березі Дніпра біля найгрізніших у минулому порогів – Дзвонецького, Ненаситця, Вовнизького розташувався один із найбільших за площею район Дніпропетровської області – Солонянський. 

Свою назву район отримав від села Солоного, що розкинулося біля маловодної річечки Солона. Крім неї, в районі протікають річки Грушівка, Комишувата, Мокра та Суха Сура, Тритузна ну і, звісно ж, Дніпро. 

Перші історичні відомості про територію, яку нині обіймає район, стосуються узбережжя Дніпра та порогів, що перегороджували річку до початку 1930-х рр. Упродовж ІХ – ХІІІ ст. тут пролягала ділянка так званого Грецького шляху (шлях «із варяг у греки»). Опис цього шляху є в роботі Константина Багрянородного «Про управління імперією», написаній у Х ст. Саме в цій праці вперше згадано дніпрові пороги. За описом Константина Багрянородного Ненаситець був єдиним порогом Дніпра, де доводилось вивантажувати не лише вантажі та рабів, але й самі судна переправляти берегом, а не проводити водою. Четвертий поріг він називає Аіфор, або Ненаситець: «Четвертий поріг, великий, називається слов’янською Неасит, оскільки в каменях порога гніздяться пелікани. Біля цього порога всі причалюють до землі носами вперед, з ними виходять призначені для охорони мужі. Вони невтомно охороняють від печенігів».

Неодноразово пороги згадуються у Літопису руському («Повість минулих літ», ХІ ст.), оскільки з ними пов’язані біографії всіх перших київських князів: від Аскольда до Володимира Великого. Князі Аскольд, Олег, Ігор, Святослав, Володимир, коли здійснювали походи на Візантію, спускалися Дніпром до Чорного моря й обов’язково долали пороги. Один із київських князів навіть завершив свої дні біля порогів. Згідно з Іпатіївським літописом, навесні 972 р. князь Святослав Ігоревич повертався до Києва вгору Дніпром і «прийшов у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, з черепа його зробили чашу, окували його череп золотом і пили з нього». На згадку про цю сумну подію в житті славетного князя у 1913 р. на скелі Монастирській біля Ненаситецького порога була встановлена чавунна плита (вагою 25 пудів). Ініціатором установлення плити виступило Одеське відділення воєнно-історичного товариства. Скульптором був відомий митець Борис Васильович Едуардс. 

Проте існує ще кілька вірогідних місць загибелі князя Святослава. Зокрема, запорозькі дослідники припускають, що бій між Святославом та печенігами міг відбутися біля або на о. Хортиця. На підтвердження цього вони аргументують тим, що у 1928 р. під час будівництва Дніпрогесу було знайдено 5 мечів князівського періоду, а нещодавно (у 2011 р.) біля о. Хортиці у Дніпрі було знайдено ще один меч Х ст., який пов’язують з останньою битвою Святослава.

Одразу за Ненаситецьким порогом головна течія впиралась у кам’яний мис, що називався Монастирко, який виступав далеко в річку. За цією скелею течія Дніпра значно вповільнювалась. Саме тут, біля великої затоки розкинулось село Військове.

У 1781 р. російський мандрівник Василь Зуєв записав легенду, згідно з якою назва скелі Монастирко на Ненаситецькому порозі походить від того, що на ній деякий час нібито мешкав святий Андрій Первозванний під час своїх мандрів до Києва. На знак підтвердження цього і для засвідчення святості місця йому показували «з червоного шифера хрести, щоправда, не з місцевого каменю, які часто знаходять під водою в кам’яних розколинах». Показували навіть різні ямки на камені, де буцімто ступав святий, де він готував собі їжу тощо. 

Упродовж наступних кількох сторіч біля дніпрових порогів відбулося багато подій, але історія донесла про них дуже мало інформації. У 1167 р. їх було зайнято половцями і київський князь Ростислав Мстиславович для відновлення торгівлі вимушений був вислати на пороги дружину під проводом Владислава Ляха. Від 1471 р. пороги на Дніпрі, в тому числі й Ненаситецький, опинилися під контролем новоутвореного Київського воєводства, яке входило до складу Великого князівства Литовського. Вони були номінально включені до складу воєводства через те, що належали до земель ліквідованого Київського князівства, тож реальна присутність центральної влади тут не відчувалась.

Сталих поселень у межиріччі Комишуватої Сури та Дніпра тривалий час не існувало. Лише з появою українського козацтва землі, які нині складають територію Солонянського району, повертаються на сторінки хронік і літописів. Уже у XVІ ст. тут з’являються так звані уходники, які займаються риболовлею в місцевих річках, бортництвом, полюють, створюють перші поселення. Єпископ Феодосій  (Олександр Макаревський), який спирався на невідомі нам джерела, зазначив, що у 1545 р. козаки в урочищі біля Дзвонецького порога зробили займище, укріпивши його. За ревізією 1552 р. на Ненаситці розташовувався ухід Черкаського замку, який був одним із п’яти уходів, що безпосередньо належали Черкаському старості. Хоча відомості про торгівлю в цей час досить скупі, але можна припустити, що купецькі каравани по Дніпру ходили досить часто. Не менш інтенсивно рухались Дніпром і вздовж нього і військові загони.

Наприклад, згадка про скелю Монастирко зустрічається у документах 1559 р. саме у зв’язку із військовою операцією. З початку цього року цар Іван Грозний відрядив князя Дмитра Вишневецького та воєводу Данила Адашева «супроти татар на Крим». Данило Адашев із загоном 8 000 стрільців спустився до гирла Дніпра, а звідтіля пішов на Крим. Розбивши кілька загонів татар у західному Криму, він знов повернувся до Дніпра і піднявся вгору проти течії. «Біля мису Манастирко, проти Ненаситецького порога» його наздогнав кримський хан Девлет Гірей, але напасти не насмілився.

Феодосій писав, що «у 1560 р., в період Литовсько-Польського володарювання в цій місцевості, біля Ненаситецького порога, по обох сторонах Дніпра, під командуванням польського дозорця й жовніра, в землянках і мазанках сиділо кілька козаків-лоцманів, з частини запорозької гребної флотилії, в обов’язках яких було полегшувати всім подорожнім прохід Дніпром біля Ненаситецького порога та рятувати їх від аварій та нещасних випадків». Ця інформація нічим більше не підтверджується, тож її можна назвати легендарною. 

У 1583 р. козацький ватажок, шляхтич Самійло Зборовський під час походу зустрів біля Ненаситця значний загін запорозьких козаків, який спочатку затримав його, але в подальшому пропустив на Низ і навіть виділив 80 лоцманів для проведення його суден через пороги. Однак на Ненаситці частина команди С. Зборовського злякалася складнощів переправи і залишила його. 

У 1594 р. через Ненаситець пройшов об’єднаний караван послів на Запорожжя: австрійського – Еріха Лясоти та московського – Василя Никифоровича. В своєму щоденнику Е. Лясота записав: «Після обіду подолали сьомий поріг Ненаситець, біля якого мусили зійти на лівий татарський берег і довго затрималися, бо це найбільший і найнебезпечніший поріг. Місце це небезпечне з огляду на татар, які тут нападають найчастіше; зо три тижні тому татари напали на дванадцятьох городових козаків, котрі хотіли спуститися униз, і перебили їх. Тому ми поставили на горі варту, яка спостерігала і помітила вдалині чотирьох татар, сповістила про це нас, а ми відразу вислали до двадцяти чоловік зі свого почту в погоню за ними, самі ж з рештою пильнували, чи не знадобиться їм підкріплення. Але татари були напоготові, помітили, що ми сильні і пильнуємо, вирішили не чекати нас, а сховалися й зникли». 

У 1640-х рр. біля порогів побував відомий французький інженер Г.Л. де Боплан і подолав їх всі на судні. Щоправда, він не залишив опису порогів і не позначив їх на мапах.

Від кінця XVI до середини XVII ст. уздовж порожистої частини Дніпра пролягав шлях усіх козацьких повстань (від Кшиштофа Косинського до Дмитра Гуні). Не оминув цієї місцевості й Богдан Хмельницький. У 1648 р. він побував біля порогів, зокрема Дзвонецького, і заповів запорозьким козакам, які тут жили, «берегти його як зіницю ока». У 1737 р. в урочищі Звонецької балки була збудована перша каплиця з похідним антимінсом для запорожців, що мешкали тут, і для російських військ, які тут стояли табором під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр.

Упродовж існування Чортомлицької (1652–1709) та Підпільницької (1734–1775) Січей землі майбутнього Солонянського району входили до складу Кодацької паланки. 

У 1750–1770-х рр. тут було закладено десятки зимівників і хуторів, що поклали початок багатьом населеним пунктам. У 1756 р. кошовий отаман Григорій Федоров звернувся до паланкових полковників, зокрема кодацького полковника Степана Мовчана, а також до курінних отаманів щодо контролю за кількістю людей у зимівниках уздовж річок Дніпро, Сура та Солона, «щоб вони волоцюг та інших поганих людей без паспортів в зимівники не приймали і не покривали їх». Отже, на вказаних річках у середині XVIII ст. існувала мережа зимівників, де мешкали козаки, які займалися різними промислами. 

У 1737 р. біля Ненаситця російські війська спорудили укріплення (ретраштемент), який складався з «відносно невеликої зіркоподібної у плані фортеці з форштадтом, яка знаходилася біля гавані нижче порога. З півночі до укріплення прилягав довгий вал з двома редутами». У 1741 р. біля укріплення виникло поселення з числа козаків і селян. Це поселення передувало появі села Військового. Указом Сенату від 8 березня 1743 р. поселення було легалізоване і приписане до Старосамарської сотні Полтавського полку. У 1770-х рр. біля Ненаситецького ретраштементу існувало два поселення: на південь – с. Військове, на північ – зимівник козака Гардавого. 

Стосунки між залогою ретраштементу та місцевим населенням не були приязними. У червні 1747 р. Київський генерал-губернатор Михайло Леонтьєв вимагав від Запорозького Коша розслідувати бійку, яка сталася на ретраштементі. «…минулого квітня 19 числа цього 1747 року, полковник Яків Письменний, який знаходився біля Ненаситецького ретраштементу для риболовлі, прийшов до ретраштементу із запорозькими козаками, був п’яним і вчинив бійку з драгунами та козаками вартовими. Під час бійки вдарив одного вартового по обличчю, поламав рушницю і шапку збив. … прапорщик (прапорщик Рязанського драгунського полку Плуталов. – І.К.) почув бійку, прибіг і наказав взяти під варту, тож вони з того ретраштементу через рогатки побігли геть. Ламали і кидали рогатки, а потім сіли в човни і каменем били, і прапорщика, і команду, якщо хто з них вийде з ретраштементу, лаяли й обіцяли бити до смерті як це було в минулі часи, так і нині буде». Генерал-губернатор вимагав відшкодування збитків полковником Я. Письменним і розслідування справи.

Судячи з документу, постійної запорозької залоги біля Ненаситця не було. Хоча Феодосій указував, що у 1750 р. за розпорядженням Коша до Кам’янського ретраншементу (Лоцманської Кам’янки) було переведено частину лоцманів із Ненаситецької берегової сторожі та «тамтешньої запорозької гребної флотилії». Наскільки це відповідає істині, сказати важко. 

На середину XVIII ст. документи фіксують існування зимівників біля Звонецького, Вовнизького порогів і на Комишуватій Сурі.

На 1756 р. біля Звонецького порогу мав зимівник козак Величківського куреня Нової Січі Трохим Москалець. Точно відомо про зимівник військового старшини, курінного отамана Переяславського куреня Василя Андрійовича Письмича, який осів на березі р. Комишувата Сура у 1760-х рр. і почав займатися господарством. Тут виникла слобода, а згодом село Письмечеве. Нижче Вовнизького порога в байраку Балчанському жив запорозький козак Балчан.

У балці біля Дніпра запорозький козак Башмак заснував зимівник. Балка отримала назву Башмачка, так само, як і поселення, яке виникло на базі зимівника. У 1781 р. у Башмачці побував мандрівник Василь Зуєв. Він оглянув роботи з будівництва обвідних каналів, які проводилися під керівництвом М.Л. Фалєєва біля Кодацького та Ненаситецького порогів. А після огляду зупинився у Башмаковій слободі на відстані 12 км від Ненаситця. «Земля, де стоїть ця слобода, – зазначив мандрівник, – складається з двох хат і належить графу П.О. Румянцеву-Задунайському. В кожній було по 10 людей і по 12 козаків». 

У Чекерисівому яру біля р. Комишувата Сура було старожитнє запорозьке займище, де згодом виникла слобода Павлівка. Загалом на 1781 р. на землях у басейні р. Комишувата Сура налічувалося чотири зимівники.

У часи Підпільненської Січі виникло поселення Бутовичівка, власником якої був військовий суддя Степан Степанович Бутович. Він віддав село у посаг своїй доньці Ірині, яка вийшла заміж за Олексія Степановича Савицького (1721–1787). У 1764 р. О.С. Савицький вийшов у відставку у званні полкового осавула і став заселяти Бутовичівку селянами з Лубенського повіту. На 1782 р. тут стояло 40 дворів і мешкало 163 чоловіки.

Отже, в межах сучасного Солонянського району на момент ліквідації Підпільненської Січі точно відомо про існування більш як десятка невеликих поселень, переважно зимівників. Це свідчить про те, що цей край був освоєний задовго до появи тут російської влади. 

Після зруйнування Січі землі Кодацької паланки у 1776 р. увійшли до складу новоствореного Саксаганського (з 1783 р. Новокодацького) повіту Новоросійської губернії. Адміністративно-територіальні зміни, започатковані російською владою, тривали більш як 20 років. У 1783 р. виникає Катеринославське намісництво, в складі якого у 1784 р. створюється Катеринославська губернія з Катеринославським повітом, до якого ввійшли надпорожисті землі правого берега Дніпра. Певний час ці землі входили до складу Новоросійської губернії (1796–1802), а з 1802 р. – знову Катеринославської.

Землі у Вільностях Запорозьких стали масово роздаватися російським дворянам. У 1780 р. землі на правому березі Дніпра біля Ненаситця площею 3 536 дес. отримав Іван Максимович Синельников (1741–1788), який у 1784 р. очолив Катеринославське намісництво. Тут була заснована слобода Миколаївка (Микільське), яка отримала свою назву від імені другого сина Івана Синельникова. Цілком імовірно, що слобода виникла на базі запорозького зимівника. В тому ж році дружина І.М. Синельникова Авдотья Василівна отримала у рангову дачу 3 187 дес., де було засновано слободу Військову. За переказами, вона отримала свою назву від того, що тут було поселено рештки запорозького війська.

У 1781 р. біля р. Комишувата Сура розташувалися державні слободи військового товариша Олексія Олексійовича Савицького (1752–1822), де було 36 хат і проживало 214 чоловік; прем’єр-майора Миколи Івановича Тутолміна – 18 хат, 88 чоловік. Біля р. Грушівка лежали землі доньки надвірного радника Наталі Алєксєєвої – 7 хат, 35 чоловік. На р. Мокра Сура розташовувалися землі поручника Івана Звягіна (?–1790), де була заснована слобода Іванівка – 4 хати, 11 чоловік; маєток прапорщика у відставці Захарія Михайловича Малами (1750–1824), де згодом виникло село Незабудине – 24 хати, 136 чоловік; с. Іванівка (Сурська) поручника Олександра Яковича Якубовича (1745–?) та слобода Петровська (с. Петровське) губернського секретаря Петра Петровича Папчинського.

У 1784 р. селом Вовніги та навколишніми землями площею 9 000 дес. заволодів Петро Олександрович Румянцев-Задунайський. У 1786 р. у селі налічувалося 18 чоловік. У Микільському (площа маєтку 3 536 дес.) та Олексіївці (площа маєтку 3 359 дес.), які належали Синельниковим мешкало 57 та 54 чоловіка відповідно. Біля Комишуватої Сури та Тритузної виділили 15 000 дес. землі таємному радникові Олександру Андрійовичу Безбородьку (1747–1799), який заснував с. Безбородькове (Олександрівка 1-ша). Тут мешкало 137 чоловік, був панський будинок, вітряк, заводи рогатої худоби, овець і коней. Біля р. Мокра і Комишувата Сура (площа маєтку 3 286 дес.) у с. Воскресенське, що належало гвардії сержанту Федору Олександровичу Ушакову (1769–1841), проживало 64 чоловіка, був кінський завод. Маєток біля с. Письмечеве площею 3 000 дес. належав прапорщикам Кирилу та Назару Федоровичам Білим. Тут налічувалося 147 чоловік. Секунд-майору Василю Івановичу Соловйову належав маєток площею 6 000 дес. біля балки Чекересова, де лежало с. Павлівка з 39 мешканцями.

На 1787 р. селом Звонецьким (жителів 20 чоловік) володів полковник Петро Іванович Турчанінов (1746–1823). Олексіївка (54 чоловіка), Микільське (57 чоловік) і Військове (57 чоловік) належали генерал-майору І. Синельникову. В селі Письмечевому прапорщиків Білих мешкало 151 чоловік, у Шамшевому (Покровське, Новопокровка) мешкали 42 чоловіки. Село виникло на базі зимівника, котре генерал-майор Олександр Якович Шамшев (1746–1813) заселив кріпаками з Курської губернії, яких виміняв на собак. У с. Павлівка, яке належало майору В.І. Соловйову, налічувалося 41 чоловік, у Бутовичивці О.О. Савицького – 222 чоловіка, в Енгельгардівці (Солоне) бригадира Г.Г. Енгельгарда (1759–1833) – 131 чоловік. У 1799 р. капітан Микола Христофоров на виділених йому землях біля р. Комишувата Сура заселив с. Микільське; ротмістр, земський комісар Саксаганської провінції Олексій Григорович Бучинський – с. Олексіївку (Бучинське).

Проте не лише російські дворяни отримували землі у колишніх Вольностях Запорозьких. У 1776 р. на р. Суха Сура колишній курінний отаман Яків Омелянович Качалка отримав 3 340 дес. землі. Після його смерті землі відійшли його хрещеникові Микиті Леонтійовичу Коржу (1731–1835). Хутір Я. Качалки за часів М. Коржа збільшився за рахунок вихідців з Кодака, Діївки та Сухачівки У 1796–1805 рр. михайлівська громада відстоювала своє право на володіння навколишніми землями, які були захоплені О.І. Вермінкою та П.П. Папчинським. На початку ХІХ ст. великі вільні хутори внаслідок клопотання Микити Коржа отримали назву Михайлівки на честь великого князя Михайла Павловича Романова. 

М.Л. Корж відомий завдяки спогадам, які він залишив по собі. Ці спогади протягом 1828–1831 рр. записав єпископ Катеринославський Гавриїл (Розанов) і видав у 1842 р. під назвою «Устное повествование бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда». Ще до появи єпископа Гавриїла на Придніпров’ї в гостях у Микити Коржа побував видатний український письменник, автор твору «Марко Проклятий», нащадок козацького роду Олекса Стороженко (1806–1874). У 1827 р. він приїхав у козацький край подивитися на «Ненаситецький поріг, а звідтіля водою по Дніпру спуститися до слобод Капулівки та Покровської й оглянути ті місця, де колись були запорозькі коші». О.П. Стороженко зустрівся з колишнім запорожцем, залишив нам його коротку біографію, а також опис садиби в Михайлівці. Микита Корж супроводив свого гостя до Ненаситця, вигляд якого неймовірно вразив письменника. «Від гори до гори, – писав він, – на півтори версти вподовж загатив Господь Дніпро грудами кам’яних скель. Повитикались ті скелі з водної глибини і стирчать, неначе вартова сторожа, а через них з височенного перекату скатертю переливається широкий пласт кришталевої лави, рине, падає, розбивається і люто, скажено біжить через десятки кам’яних перекатів, гуде, гримить, хряпає, клекотить і виє на сто голосів». 

У 1777 р. іще один колишній запорозький старшина, полковий хорунжий, а в подальшому капітан російської армії, Олексій Іванович Вермінка отримав рангову дачу на березі р. Мокра Сура. Тут він заснував село, яке нині носить назву Богданівка. На 1781 р. тут уже було 4 хати та 33 жителі.

Наприкінці XVIII ст. виникло село Широке, яке було заселене лоцманами на землях, виділених Катериною ІІ. У 1863 р. тут був споруджений кам’яний Преображенський храм. 

В останній чверті XVIII ст. кількість поселень та населення збільшилася в рази, що було обумовлене зростанням економічних та духовних потреб.